А всього ж лише випав сніг...

Знову замело. Мабуть, варто тішитись, глобальне потепління не таке вже й глобальне. Ми ще маємо зими. Не знати, як довго маємо, але ще маємо. Взагалі багато чого глобального з часом – з роздумом, з відчуттям, з правдою в очі, собі ж, звісно, бо чужа правда нікому не потрібна, нікого не гріє – видається не таким вже й глобальним. Що тобі до тих глобальних потеплінь, заледенінь, до усіх ти глобалізаційних процесів, коли маєш свою глобальну проблему, чи не проблему, просто свою глобальну… вона уся глобальна, але така сама по собі розперізана, розхристана, розділена й розлита, що абсолютно нічого не вміє робити глобально, тотально, всією собою. Ні слухати, ні бачити, ні говорити, ні мовчати, ні любити, ні ненавидіти. Вона чує частково, зазвичай те, що хоче чути. Бачить вибірково, те, що вигідно бачити, те, що модно бачити, те, що не змушує приглядатися. Щоправда, майже ніколи не мовчить, бо мовчання, як правило, вже за самою суттю тотальне, всеохопне, промовчати можна про все на світі, того ніколи не вимовиш, яким би грамотним, начитаним, ерудованим не був. Промовчати можна іноді сильніше, ніж прокричати. Не знаю, як кому, та мені часом видається, що мовчанням можна вбити. Глобально, тотально любити?.. Я не знаю, як це. І не знаю, чи варто цьому вчитися. Зате я знаю, як глобально ненавидіти. Усіх, усе, кожного, себе, світ, зиму, літо, весну, (осінь не чіпати!), цей сніг, ці тротуари, тей транспорт, ці розмови ні про що, ці напівлюбові, напівщирості, ці напівсміливості й напівжиття… Скільки всього!.. а всього ж лише вчергове випав сніг… І головне ж, поки що має на це право...